Майдан закордонних справ цією публікацією не лише відкриває нову сферу досліджень, а й представляє нового експерта фонду, фахівця з питань оборони, оборонного будівництва та безпеки, військового дипломата, генерал-майора Збройних сил України в запасі Олександра Поліщука.
Олександр Поліщук
військовий дипломат, експерт фонду "Майдан закордонних справ"
Навряд чи можна вважати значним проривом у формуванні «ракетного щита» України широко розпіарені випробування 30 січня української крилатої ракети. Також важко назвати цілком новою ракету, яка виробляється ще за радянськими технічними проектами. Сумнівно також, чи можливо отримати достовірні результати при перевірці на 30-кілометровому полігоні заявлену дальність польоту ракети у 300 кілометрів.
Але немає сумніву в одному – що ця подія не залишилася поза увагою за «поребриком» та викликала неоднозначну й нервову реакцію у наших північних сусідів.
Думки розділилися. Одні мають сумнів щодо можливостей України розробляти власні крилаті ракети. Зокрема, одіозний депутат Держдуми «від ВДВ» Володимир Шаманов та науковий редактор журналу «Экспорт вооружений» Михайло Барабанов переконані, що українська оборонка не має необхідних технологій для власного виробництва високотехнологічної продукції.
Інші, такі як член громадської ради при міноборони Росії Руслан Пухов, вбачають в українських ракетних комплексах досить серйозну загрозу для нацбезпеки РФ, яка потребує відповідної військової реакції шляхом посилення ППО та ПРО Москви та всього Центрального регіону Росії.
Російські експерти солідарні в одному – що саме агресія РФ «вдихнула» нове життя в український оборонно-промисловий комплекс (ОПК), який посилено маргіналізували напередодні війни саламатіни та лебедєви.
Справді, Україна подолала довгий шлях до власної крилатої ракети, у якому б стані готовності вона не перебувала на цей час. Сумнозвісні проекти «Борисфен» та «Сапсан», попри всі корупційні негаразди та недолугі військово-політичні рішення, які звели їх нанівець, насправді мали один позитивний результат – чітке переконання в тому, що нам необхідно мати власний багатофункціональний ракетний комплекс, який повинен стати дієвим інструментом стримування агресивних кремлівських планів.
Що швидше ми цей інструмент отримаємо, то краще для нас. І в жодному разі ракетні комплекси не замінять реактивних систем залпового вогню. У них різні можливості й завдання, тому вони є взаємодоповнюючими елементами більш широкої системи вогневого ураження, яка включає бортові системи озброєння авіації, корабельну зброю й т. ін.
І треба бути чесним насамперед з собою: ніхто не допоможе Україні в розвитку ракетного потенціалу.
Отримання летальної зброї від країн-партнерів – це тимчасова вимушена необхідність. Насправді перемовини зі США та партнерами не повинні зводитися до одержання готових зразків летальної зброї на кшталт уже загальновідомих ПТРК «Джавелін» (FGM-148 Javelin). Насамперед ми зацікавлені у взаємовигідному обміні або придбанні сучасних технологій, ліцензій на виробництво тощо. Для цього нам потрібно мати зрозумілу стратегію, яка відповідатиме на три прості запитання: 1) що ми вироблятимемо самі? 2) що ми вироблятимемо в кооперації з партнерами? 3) що ми закуповуватимемо, виходячи з недоцільності організації національного виробництва?
Поки що Україна все ще має потужності для власного виготовлення ракетної техніки, літальних апаратів, бронетанкової техніки та інших «традиційних» для нашої промисловості військових виробів.
Більш того, за чотири роки війни ми досягли суттєвого прогресу у створенні та виробництві безпілотних літальних апаратів, стрілецької зброї, засобів зв’язку та радіоелектронної боротьби. І цьому прогресу ми завдячуємо не лише Укроборонпрому. Приватні підприємства, які «виросли» переважно на плечах волонтерських проектів, уже неодноразово довели свою конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішньому ринках озброєнь, реалізовуючи вироби, перевірені у справжній бойовій обстановці. Здавалося б цілком логічним об’єднати зусилля Укроборонпрому та приватних виробників заради створення національних потужностей у сфері виробництва озброєнь. Можна навести багато закордонних прикладів такої кооперації, на кшталт британської BAE Systems. За рахунок ефективного застосування механізмів державно-приватного партнерства BAE Systems стала провідним виробником широкого спектру озброєння/обладнання не лише для сектору безпеки й оборони Великої Британії, а й в усьому світі. За підсумками 2016-го дохід компанії становив 17,79 млрд фунтів. Кількість працівників у компанії станом на 2017 рік складає 82,5 тис. осіб.
Для порівняння: чистий дохід ДК Укроборонпром у 2016 році становив 28,3 млрд грн (близько 848,6 млн фунтів – 4,77% від доходу BAE Systems) за приблизно однакової кількості працівників у компанії (понад 80 тис. осіб).
Проте загартована в бюрократичних боях та інтригах державна машина вже не один рік на невизначений термін відкладає внесення змін до національного законодавства, якими буде чітко визначено з урахуванням закордонного досвіду прозорий механізм державно-приватного партнерства у галузі виробництва та закупівлі озброєння.
Укроборонпром за останні чотири роки досягнув помітного прогресу.
Це визнають навіть запеклі критики концерну та наші закордонні партнери.
Але в цьому зв’язку є запитання. Чи вигідно нашим колегам створювати собі конкурента на міжнародному ринку озброєнь?
Тому й з’являються критичні інтерв’ю, наприклад нещодавнє генерал-лейтенанта у відставці Бена Ходжеса, який «здивований політикою України в оборонній сфері, коли країна під час війни продає зброю». А в чому полягає його здивування? Хіба США під час військових операцій в Іраку та Афганістані перестали продавати зброю іншим країнам? Або Ізраїль, який перманентно перебуває у стані війни, припинив експорт озброєнь? Потрібно розуміти, що для виробництва сучасної зброї українська оборонка потребує глибинної модернізації своєї промислової бази. А новітнє обладнання можливо закупити лише за валюту, яку потрібно десь заробити. Для цього необхідно продати на зовнішньому ринку товар, який користується попитом, наприклад, танки до Таїланду. А на отримані кошти закупити броню у Швеції для виробництва нових сучасних танків для Збройних сил України. Коло замкнулося.
Мабуть, ви й самі зауважили, що у збіднілого населення найбільшою популярністю користуються магазини «одягу з Європи». Їхня кількість примножується пропорційно зростанню бідності в державі. Проте не можна переносити цю практику у сферу забезпечення озброєнням. Безкоштовне або майже безкоштовне отримання вживаного обладнання не може бути державною політикою, оскільки призводить до перманентного відставання в технічному й технологічному рівні забезпечення армії, суттєво скороченого життєвого циклу отриманих озброєнь та відчутного подорожчання їхнього обслуговування й ремонту.
Краще в цьому сенсі звернути увагу на вивчення закордонного досвіду з укладання офсетних угод на закупівлю озброєння, використання механізмів оренди та лізингу військової техніки, умов допуску до національних тендерів закордонних виробників ОВТ тощо.
А ще дуже важливо підтримати ентузіастів «ДержККБ «Луч», які все ж таки досягли успіху у проміжному етапі роботи над українською крилатою ракетою. Натомість державі варто прискорити роботу над розробленням сучасної військово-технічної політики.
